Центральна бібліотека ім.Кропивницького


Шановні друзі!

Ми раді познайомити Вас з молодими українськими літераторами, які вже сьогодні займають свою, особисту нішу в безмежному просторі прози та поезії. Пропонуємо невеличку інформацію про молодих авторів та їх книги, які надійшли до фондів Централізованої бібліотечної системи для дорослих міста Миколаєва.

Отже починаємо!


Вікторія Амеліна – українська письменниця. Народилась 1 січня 1986 року у Львові.
У 14 років емігрувала до Канади, однак скоро повернулася в Україну. Отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій у Національному університеті «Львівська політехніка». Працювала програмістом та керівником у міжнародних IT компаніях. З листопада 2015 року Вікторія призупинила кар’єру в IT заради письменницької роботи.
Лауреат національної премії «Коронація слова» за 2014 рік в номінації «Пісенна лірика» за твір «Україна росте без мами».
У 2014 році Вікторія Амеліна дебютувала в літературі з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», що вийшов у видавництві «Discursus». Роман увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент-2014».
У 2016 році одразу дві книжки Вікторії Амеліної стали призерами конкурсу, оголошеного Міжнародним фестивалем «Запорізька книжкова толока-2016»: роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» у номінації «Українська художня література. Проза», «Хтось, або Водяне Серце» – у номінації «Дитяча література». У 2017 році у «Видавництві Старого Лева» вийшов роман «Дім для Дома», який визнано найкращою українською прозовою книгою 2017 на фестивалі Запорізька Книжкова Толока.
Вікторія Амеліна багато подорожує світом. Час від часу публікує колонки в інтернет-газеті «Збруч». Дитячі книжки вигадує разом із сином.


Інтерв’ю з Вікторією Амеліною

– Віко, ти писала з юності, але обрала IT, щоб через десять років усе ж повернутись до літератури. Чому обрала такий довгий шлях до писання?
– Мені завжди було важко писати. Найгіршим завданням у школі було написати твір. І неважливо, що вчителька потім казала, що це найкращий твір, який вона бачила за двадцять років роботи – писання відкладалося на останню ніч і висмоктувало всі сили. Не знаю, чому так. Але попри це мрія написати книжку була. Я довго не думала про письменництво як про професію, а думала просто: колись напишу книжку. А коли обирала фах, то не міркувала, чи наближаю себе до заповітної мрії. Програмування здавалося чимось захопливим, схожим на магію. Програмування – це ж теж творення нового з нічого. Просто це творення за допомогою іншої, дуже простої, а тому дуже чесної мови. Це прекрасний світ – щоправда, не зовсім мій.

– Що тобі як автору дав цей період відмови від свого покликання?
– Складне запитання. Саме у цей період я сформувалася як особистість. Досвід програміста і керівника, мультикультурне бізнес-середовище, свобода, яку дають гроші, – все це в певний момент здалося мені нічим, помилкою. Я хотіла повернути час назад і всі ці тисячі годин витратити на читання книжок і писання. А потім у першій же рецензії на свою книжку – це була рецензія Оксани Думанської – побачила слова про те, що моя книжка вибудувана у добру систему, нічого не бракує і немає нічого зайвого, і це, мабуть, пов’язано з тим, що я програміст. І я подумала: може, й справді, не дарма ламала свій мозок, переробляючи його із суто гуманітарного на технарський? Цей досвід створив теперішню мене. А ще – це проживання «чужого» життя. Я прожила чужих тринадцять років. Це звучить жахливо, але ж це одне з найважливіших письменницьких умінь – влізти у чужу шкуру, відчути не своє життя.

– Писання для тебе – радісний чи радше болісний процес?
– Написання роману – це тимчасове божевілля. Жити ідеєю, героєм, запитанням і писати тоді, коли вже просто не можеш не писати. Тоді процес ненадовго обертається на радість. У психології це, здається, називається станом потоку. Це той момент, коли людина є тим, що вона робить. У цьому великий кайф. В цей момент не рефлексуєш, а просто пишеш: приходять потрібні образи, деталі, обличчя, спогади, і самі стають на свої місця.

До вашої уваги книга Вікторії Амеліної
«Дім для Дома»

Амеліна, В. Дім для Дома : роман / В. Амеліна. - Львів : Вид-во Старого Лева, 2017. - 384 с.

Собаки сприймають світ трохи інакше, ніж люди. Завдяки своєму нюху вони бачать углиб часу, відчитують на картах сучасних міст мапи пам’яті, позначені запахами крові і радості. Завдяки тому, що люди не бояться розповідати секрети у їхній присутності, вони знають більше таємниць, ніж будь-хто інший. Якби пси могли говорити, вони, ймовірно, були б непоганими оповідачами. Волею авторки цього роману, Вікторії Амеліної, пудель Домінік – білий кудлатий пес із жовтою плямкою-дефектом на вусі – отримує дар слова і розповідає нам цю живу, щиру, болісну і світлу історію.
Домінік живе у родині Ціликів, у невеличкій квартирці десь у середмісті Львова. Але не почувається тут удома, не вважає старого полковника і всіх жінок родини – дружину, доньок, онучок – своїми господарями. Він тужить за чоловіком, який взяв його смішним і кудлатим собачим немовлям, виховував і спробував навчати полюванню. А коли з’ясувалося, що Дом – пес із надто добрим, як для мисливського собаки, серцем, віддав доньці. І покинув - і пса, і дитину. Дом мучиться у Львові, цьому місті з безліччю місць, поплямованих щастям і смертю, про які знає лише він, пес, який вміє читати крізь час. І мріє повернутися до тихого і затишного Новерська, який втім, навряд чи існує десь, крім собачої пам’яті, бо, схоже, походить від англійського «Nowhere» – «Ніде».
Старий полковник, радянський льотчик Цілик живе у львівській квартирі, що дісталася від невідомих попередників, разом із дружиною Лілею – Великою Ба, двома доньками – гордою шукачкою кращого життя Тамарою і скромною оповідачкою історій Олею, та двома онучками – бунтівливою Машею і мрійливою Марусею. І кожен з них, окрім хіба що Мами Олі, яка конструює для себе свій Львів, і сліпої Марусі, яка закохується у казкові палаци і мальовничі вулиці з маминих історій, не любить цього будинку, цієї квартири і цього міста, що прийняло до себе Ціликів – типових радянських кочівників.
Втім, насправді ця історія – не про пуделя Домініка, не про Ціликів і навіть не про Львів. Вона про пам’ять, яку не кожен готовий берегти, з якою кожен справляється по-своєму. У цьому сенсі Дом, який не втрачає надію знайти Господаря, дуже схожий на Машу, доньку військового, яка народилася у Східній Німеччині і вперто чіпляється за спогади про своє німецьке дитинство, малюючи його в думках і на папері. Старий полковник теж до останнього тримається за штурвал літака, хоч і не годен уже злетіти в небо. Але разом з тим вперто бореться з пам’яттю, з тими спогадами дитинства, які мучать його у снах і про які він не говорить нікому. Навіть собаці.

Бажаємо приємного читання!

Архів >>>

Дізнатися про місце знаходження цього видання ви можете в Електронному каталозі книг ЦБС для дорослих http://www.niklib.com/resource/baza_lib.ru
Бажаємо Вам приємного читання!