Новиков, А. Галерея портретів "нових людей" у драматургії Марка Кропивницького / А. Новиков // Дивослово : Українська мова й література в навчальних закладах. - 2008. - № 5. - С. 44-47.

Галерея портретів “нових людей” у драматургії Марка Кропивницького

Особливістю літературного хисту Марка Кропивницького є його мистецтво створювати цікаві людські характери. Письменник активно застосовує такі прийоми, як сатиричне зображення (глитаї Самрось Жлудь і Тихон Кирпа, представники місцевої адміністрації Василь Миронович і Севастьян Скубко та ін.) і романтична ідеалізація (Конон Блискавиченко, Василь Музиченко, Хвилимон), як характеротворчий засіб засіб використовує можливості пісні (“Пошились у дурні”).

Створюючи той чи той образ, драматург не поділяє своїх героїв за принципом: багач – завжди негативний персонаж, а бідняк – позитивний. Багата людина в його творах нерідко є носієм кращих народних і християнських традицій. Такі, наприклад, Володимир Горнов (“Доки сонце зійде, роса очі виїсть”) і Роман Жлудь (“Де зерно, там і полова”). Водночас пересічний селянин Данило Кугутенко (“Зерно і полова”) зображений як негідник.

Саме за таким принципом створює Кропивницький галерею портретів, які можна схарактеризувати як образи “нових людей”, що були нетиповими для драматургії його доби. Це якоюсь мірою романтизовано-ідеалізовані типи. В них письменник утілює свої суспільно-політичні погляди, багато в чому сформовані під впливом ідей Г. Спенсера, Д. Мілля, Р. Оуена, М. Чернишевського, народників, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше і переосмислені з урахуванням власного досвіду. Ці персонажі мали становити своєрідний приклад для наслідування. У такий спосіб драматург шукав “рецепт” для вдосконалення тогочасного суспільства, яке він уважав несправедливим і тому раз у раз нищівно критикував.

Творячи образи сільських писарів Василя Сокуренка (“Помирились”) і Якова Приблуди (“За сиротою і Бог з калитою, або ж Несподіване сватання”), Кропивницький робить спробу (чи не вперше в українській літературі) змалювати портрет національного інтелігента. Особливість образу Василя Сокуренка полягає в тому, що він волосний писар (і одночасно сільського вчителя), зображується не тим традиційним п’яницею (і водночас сільський учитель), постає не тим традиційним п’яницею, хабарником і крутієм, яким до цього зазвичай змальовували сільського писаря, а людиною, що сумлінно виконує свої обов’язки, є взірцем для своїх односельців. Більше того. Василя Сокуренка можна вважати чи не першим інтелігентом, виведеним не тільки у творчості Кропивницького, а й у всій українській літературі. Це можна пояснити, мабуть, тим, що характер цього героя письменник створював відповідно до своїх уявлень щодо ролі й місця освіченої людини в суспільстві загалом і українському селі зокрема. Василь несе світло знань у саму гущу народу, заступається за скривджених багатіями незаможних селян. Досить добре його в цьому сенсі характеризує заступництво за бідняка Микиту, котрого як липку (до речі, по закону) хотів обідрати багатій Панас Гурін. “Так подумайте ж самі, – намагається пояснити свій вчинок Василь майбутній тещі Степаниді, – він чоловік убогий, сім’я у нього яка, діточки маленькі, худоби ніякої, одна одним пара воликів та й ту Ахванасій Миколайович хотіли відняти!” [4; т.1, с.127].

Інший примітний штрих в образі Василя Сокуренка – його не засмічена канцеляризмами і русизмами українська мова, що для посадовця тієї доби також навряд чи було типово. В умовах, коли національна політика царату була спрямована на зросійщення населення, коли частина українців під постійним тиском цього могутнього преса вже зреклася рідної мови, стала вважати її непрестижною, мужицькою, такі речі багато говорять про світоглядні позиції автора комедії “Помирились”.

Певною мірою ідеалізованим зображує драматург й іншого писаря – Якова Приблуду з комедії “За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання”). В ньому автор також утілив своє бачення постаті представника місцевої влади. Приблуда, як і Василь Сокуренко, розмовляє чистою українською мовою і завжди пам’ятає про велике значення освіти в житті людини, оскільки саме освіта, яку йому допоміг здобути отець Спиридон, дала змогу синові безземельного бурлаки “вийти в люди”, стати волосним писарем. “…Якби я не знав грамоти, – пояснює Яків, – то й хто його зна, як у світі Божому прожити! <…> Тепера чоловік неграмотний та безземельний – вічний жидівський наймит; такий, бачте, світ настав, що бідному чоловікові стало зовсім сутужно. Хліб щогода все дорожч стає, худоба тож, а наймит все у одній ціні” [4; т.1, с.157].

Проте, незважаючи на належність до сільської верхівки, Яків не зазнався, не забув, ким був його батько і що означає його прізвище. Це виявляється передусім у його щирому й шанобливому ставленні до односельців. Приблуда спілкується з селянами по-простому, як з рівними. “…Як тілько хто почне передо мною лисичити, – пояснює писар, – то мені здається, що у того чоловіка лежить каменюка за пазухою” [4; т.1, с.156].

Усе це – і діяльність Сокуренка, Приблуди на посаді волосного писаря, і їхня не покалічена українська мова, і ставлення до освіти є, без сумніву, відображенням народницьких поглядів Кропивницького (на що, до речі, свого часу звертав увагу П. Рулін) [7, с. 66], вияв сподівань на українське національне відродження.

Пізніше читачі й глядачі познайомляться ще з одним персонажем, подібним до Сокуренка і Приблуди. Це інтелігент-народник Володимир Горнов з драми Кропивницького “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” (1882), щоправда, не сільський писар, а студент-агроном.

Зображуючи романтизовані постаті представників сільської влади, Кропивницький, ясна річ, усвідомлював, що вони навряд чи відповідають дійсності (мабуть, це було однією з причин невеликої популярності комедій “Помирились” і “ За сиротою і Бог з калитою…”), а тому на деякий час відійшов від такої практики. Свідченням цього є водевіль “По ревізії” (1882) з його правдивими образами, які зазвичай глядачі ототожнювалися з конкретними людьми. Однак попри велику успішність комедії “По ревізії”, де сатиричними барвами зображені представники місцевої влади, Кропивницький і далі шукає позитивного героя серед сільської еліти, бо свою місію митця вбачає не лише у тому, щоб відобразити реальне життя. Для нього важливо показати знедоленому селянству вихід із того тяжкого економічного й духовного становища, в якому воно опинилося після реформи 1861 р. Один з можливих шляхів подолати кризу драматург убачає в удосконаленні місцевого самоврядування, що, на його думку, можна зробити, обираючи на посади волосних старшин і писарів порядних людей, які б у своїй діяльності керувалися інтересами виборців, а не прагненням задовольнити особисті потреби. Багато в чому таким критеріям відповідає Конон Блискавиченко, центральний персонаж однойменної драми Кропивницького, який, ставши старшиною, на всі більш-менш значні посади у волості призначає не своїх родичів, як тут споконвіку велося, а людей, що добре знають справу. Притому всі свої рішення він приймає виважено, радячись із односельцями. “Хоча уряд мій такий, що я стою в голові цілої волості, – зауважує Блискавиченко, – але завжди керуватиму я тим ділом за допомогою навуки і людей, більш мене знаючих” [4; т.3, с.264].

Саме такий підхід до розв’язання незчисленних сільських проблем, як гадає автор, є запорукою успіху. Він показує це на конкретному прикладі. Однією з болючих проблем, які мав розв’язати щойно обраний волосний старшина, була висока смертність, особливо серед дітей. Розуміючи, що першопричина цього – в забрудненні річки, він постановляє заборонити вимочувати в річці коноплі, і робить це делікатно, тож зрештою дістає підтримку громадян.

Знаходить позитивного героя драматург і поміж сільських багатіїв. Це, зокрема, Василь Музиченко з п’єси “Старі сучки й молоді парості” (1908) – принципово новий тип в українській літературі. Музиченко – антипод таким загальновідомим персонажам, як Бичок, Балтиз, Калитка, Пузир, Коломийчиха та іншим їхнім духовним родичам. Герой Кропивницького своїм світоглядом нагадує сучасного фермера. Він цивілізовано веде своє діло, дбаючи про власний добробут, не забуває й за простих людей. Так, Музиченькові робітники, на відміну од наймитів його конкурента глитая Тихона Кирпи, мають вихідні дні й користуються безвідсотковою позикою у свого хазяїна. Досить показове ставлення Музиченка до освітніх справ. Сам він, щоправда, не мав змоги здобути належної освіти, але добре усвідомлює, що майбутнє – за освіченими людьми, що на науку не треба жаліти грошей. Підприємець готовий фінансувати дешеву газету для народу.

Справжнє новаторство виявляє драматург і тоді, коли виводить образ багатого парубка Хвилимона (“Зерно і полова”; 1909), свідомого борця за економічні інтереси селянства. Син заможного селянина, Хвилимон працює, не покладаючи рук. При цьому він займається не тільки суто селянськими справами, а й опановує дуже потрібне на селі ремесло чоботаря. Щобільше, парубок заохочує до шевства односельців. “А я тобі кажу, що не пізно, – підбадьорює Хвилимон свого товариша Йосипа, – вчитись ніколи не пізно. Хіба я давно навчився? Годів з три, не більш... Приходь, вчитиму. Згодом майстерську одкриєм...” [4; т.4, с.295].

Так само позитивний цей герой і в приватному житті. У Хвилимона щире й добре серце. Він закоханий у сироту Килину, яку любить, незважаючи на поговори. Предметом його кохання є знедолена сирота Килина, яку він любить, незважаючи на жодні пересуди. Хлопець розуміє головне: душа цієї дівчини “не забруднена”, “совість світла, як скло”. “Я шукав довго і знайшов вас! – освідчується коханій юнак – Ви заволоділи всією моєю істотою, всім моїм серцем, всіма думками <…> Ви не повинні у тім, що з вами заподіяли лиходії...” [4; т.4, с.303, 304].

Хвилимо – це, безперечно, ще один новий тип героя у драматургії Кропивницького, тип свідомого героя-борця, який обстоює не особисті інтереси, а інтереси односельців, намагається згуртувати їх у боротьбі з кривдниками. І в цьому протистоянні він здатний пожертвувати навіть власним життям. Такий сюжетний поворот досить несподіваний для творчості драматурга. Адже всі інші “бунтарі” Кропивницького, попередники Хвилимо на, за винятком романтизованих персонажів з історичних п’єс “Невольник” і “Титарівна” (обидві за Шевченком), боронили передусім власні інтереси. І справді, Андрій Кугут (“Глитай, або ж Павук”) убиває глитая Бичка, щоб помститися за свою дружину Олену, наймити Павло (“Олеся”) і Яків (“Мамаша”) погрожують підпалити садиби своїх хазяїв також на відплату за особисті кривди (одного обрахували, другого побили). Теж саме можна сказати й про селянський бунт у драмі “Старі сучки й молоді парості”.

Хвилимон має достаток і кохану дівчину. Тому йому, з погляду пересічної людини, логічно було б одружитися й зажити щасливим, безтурботним життям, а не втручатись у боротьбу поденників за підвищення заробітної плати, тим більше, що сам він не має наміру працювати в поміщика. Та парубок міркує інакше. “Хоч батько мій і при достатках, але у мене ще не настільки шкура потовщала, щоб я не почувався людським горем” [4; т.4, с. 269], – каже він. Хвилимон намагається хоча б чимось допомогти знедоленим односельцям, які самі поки що неспроможні захистити свої права.

Хвилимон єдиний із героїв п’єси, хто зумів позбутися рабської психології. На відміну від своїх односельців, він не боїться ні погроз панських прислужників, ні урядника, а тому на слова прикажчика: “А ви не чули хіба, що роблять забастовщикам?” сміливо відповідає: “Чули. Чули, що й прикажчикам іноді роблять!..” [4; т.4, с. 307].

У свою чергу представники влади теж добре усвідомлюють, що Хвилимон – один із найнебезпечніших ворогів суспільно-політичного ладу, бо це не безграмотний, затурканий жебрак, якого легко обдурити, підкупити чи просто залякати, а свідомий борець за справедливість. Герой Кропивницького освічений і знає, що сила знедолених селян у єдності, що досягти мети можна тільки активним протестом, хоча цей шлях і пов’язаний з ризиком Це засвідчує його розмова з селянами:

Йосип. Навряд чи вдасться сходка. <…> Доки зберуться, чого доброго, урядник наскочить та й розжене, як і завжди <...> Та ще кого-небудь і в холодну затопирить.
Хвилимон. Вовка боятися – в ліс не ходити < ...> Але мені здається, що так всі скаламутились” [4; т.4, с.295].

І все ж Хвилимон переоцінює готовність мас до протесту. У фіналі твору, перед смертю, його спіткає глибоке розчарування. Селяни не зважуються підтримати свого заступника, коли він, обстоюючи їхні інтереси і власну людську гідність, вступає у протиборство з урядником, який своєю ганебною поведінкою спочатку провокує запального парубка на необдумані дії, а потім холоднокровно вбиває його з револьвера. Страх перед владою паралізує волю дітей колишніх кріпаків. У найкритичнішу мить вони відступають. “Заполохана, знехтована, споневірена, німа отара овець!..” [4; т.4, с.309] – з сумом кине наостанок своїм односельцям Хвилимон.

Цей епізод нагадує аналогічні сцени в п’єсах І. Карпенка-Карого (“Бурлака”) і М. Старицького (“У темряві”). Втім, у згаданих творах колізії закінчуються без кровопролиття. Більше того, представники державної влади виступають тут у ролі суддів. Принаймні завдяки їхньому втручанню так чи інакше відновлюється справедливість, тоді як кривда в п’єсі “Зерно і полова” залишається безкарною [6; 7].

У Кропивницького, який на власні очі спостерігав події, що відбувалися в українському селі під час першої російської революції, не залишилося жодних ілюзій щодо влади. Саме тому в його п’єсі державний службовець, брутально порушивши всі писані й неписані закони, вбиває селянського ватажка.

Варто звернути увагу на те, що образи Василя Музиченка і Хвилимона, тобто людей, які, по суті, були представниками панівного класу, не уявляли у творчості Кропивницького чогось незвичайного чи випадкового, оскільки задовго до завершення п’єс “Старі сучки й молоді парості” та “Зерно і полова” він уже створив позитивні образи представників дворянського середовища. Йдеться передусім про поміщицю Нарцису Необачну з п’єси “Замулені джерела” (1895). Характерні риси її – людяність, нехтування станових приписів в особистому житті й водночас демонстрування неабиякої шляхетності у стосунках із селянами. Навіть опинившись на межі банкрутства, поміщиця Необачна цілком свідомо не хоче змінювати свої застарілі методи господарювання на нові, ефективніші, бо вважає їх антигуманними щодо селян. “Скільки разів вговорював вас, – повчає її глитай Тіпка, – набавте на мужичков за пахоть та за вигон кругом по рублику – і зразу лишніх шістсот набіжить.

Нарциса Павловна. Нет, ты уж избавь меня от этаких советов.

Тіпка. Ех, судариня! Подивились би, як роблять другі або й прочиї, котрі оце недавно покупили з торгів іменія поміщицькі. Воно тошно, што вам незручно у близость з мужиком, ну ті, котрі з ним запанібрата – ловко об’єгорюють!..

Нарциса Павловна. Ну, перестань об этом. Так, слышишь, завтра принеси мне непременно четыреста рублей <...> Если я послезавтра не уплачу по векселю, меня опишут” [4; т.2, с.410].

Порівнюючи Нарцису Павлівну з чеховською Любов’ю Раневською (“Вишневий сад”), не можна не звернути уваги на істотну відмінність між цими героїнями, яка полягає насамперед у підходах до господарювання. Так, якщо розорення маєтку Раневської можна пояснити елементарним невмінням чи небажанням пристосуватися до нових умов (вона просто не може уявити свого подальшого життя без вишневого саду, з яким у неї асоціюються приємні спогади про безхмарне минуле життя), то причину занепаду господарства Нарциси Павлівни слід шукати передусім у моральній площині, позаяк вона не хоче поліпшувати свого тяжкого матеріального становища коштом збіднілого селянства.

Водночас в особистому життя пані Необачна досить легко порушує неписані дворянські закони. Згадаймо хоча б те, що вона, дворянка, вдова полковника, стала коханкою плебея Тіпки, а згодом погодилася на шлюб своєї доньки з простим сільським парубком. Та навіть такі дещо легковажні вчинки свідчать на її користь. Вони характеризують її як людину, що ігнорує химерні станові умовності на відміну від, скажімо, пані Наталі Воронової (Доки сонце зійде, роса очі виїсть), яка нізащо не хоче дати згоди на шлюб свого сина з сільською дівчиною, хоча й усвідомлює, яка в неї “велика душа” [4; т.2, с.419].

Поміщиця Нарциса Необачна стоїть, без сумніву, на значно вищому моральному щаблі, ніж новітні хазяї життя, що заради зайвого карбованця здатні на будь-які аморальні вчинки. Наприклад, той же Тіпка намагається добряче заробити навіть на скрутному становищі людини, яка свого часу допомогла йому стати на ноги. “…Ви мене, можна сказать, із багнюки взяли і приблизили…” [4; т.2, с.409], – зізнається він Нарцисі Павлівні й тут же обіцяє їй позику під грабіжницький відсоток. Для Тіпки це звичайна річ. “Ты не раз уж проделывал со мной такие штуки!..” [4; т.2, с.410], – нагадує йому колишня покровителька. Тільки заради грошей Тіпка одружився й з шинкаркою Фіоною.

Образ іншого нетипового поміщика Антона Деревіцького змалював Кропивницький у п’єсі “Скрутна доба” (1906). Цей персонаж цікавий передусім тим, що прототипом його був, на нашу думку, сам автор. Радянські літературознавці й театрознавці, на жаль, однобоко висвітлювали образ Деревіцького. Уже однієї належності цього героя до панівного класу для них було досить, аби залічувати його до прихованих ворогів селянства. “Драматург правильно показав найсуттєвіші риси революції – домагання селянами землі, ненависть їх до поміщиків, – писав, зокрема, Й. Куриленко, – але не уникнув некритичного показу “ліберального” поміщика Деревіцького, який хоче паралізувати революційні настрої селянських мас” [5; с.123].

Подібну характеристику Деревіцькому дає і М. Йосипенко – автор відомої монографії “Марко Лукич Кропивницький” (1958). Цей останній так само вважає, що згаданий персонаж “зовсім не ліберал за переконаннями. Він глибше ніж інші розбирається в “ситуації” і робить усе для того, щоб зберегти свої поміщицькі привілеї й добробут. Він бачить неприпустимі прорахунки царського уряду в земельному питанні, не поділяє його репресивних заходів стосовно усієї маси селян – репресіями, на його думку, миру між селянами і поміщиками не встановиш. А між тим із селянами слід би будь-що “поладнати”, бо інакше вони самі підуть проти землевласників і приєднаються таким чином до загальних революційних страйків по містах”. Отже, на думку дослідника, Кропивницький зумів тонко й вірно розкрити “всю облудну тактику класу Деревіцьких, його приховані, а тому особливо небезпечні методи “усовіщать” мужика, “поладнати” з ним, відволікаючи у цей спосіб його увагу від революційних виступів робітничих мас” [2; с. 254, 255].

Звичайно, ці автори дещо суб’єктивно тлумачать образ Деревіцького. Адже насправді у своїх прагненнях знайти спільну мову з селянами той переймається не так інтересами панівного класу, як долею українського селянства. Це видно з багатьох епізодів п’єси. “Вірте, що не всім мужикам погром на умі, – звертається Деревіцький до Супоні, – <…> не слід обвинувачувать людей огулом; бо завжди помилитесь. Ви не знаєте мужика… А я його знаю і певен, що багатьох можна зупинить щирою розмовою і усовістить, бо у багатьох ще живе бог в душі. А от як загублять віру в бога, тоді пиши пропало <…> Декотрі утиски та насилля неначе до того ведуть <…> Тоді буде всім горе!.. А доки що я певен в тім, що з народом завжди можна поладнатись, коли б тільки не керували ним проходимці та лиходії, а під час і горілка…” [4; т.4, с.59, 60].

Деревіцький вважає, що претензії селян на землю справедливі. “Треба тільки мужикові як неосвіченому розтлумачить до ладу, як здобути землю – без грабунку та насильства” [4; т.4, с.60]. До речі, цей поміщик-“експлуататор” допомагає селянам не тільки на словах. Один із персонажів п’єси, безземельний селянин Йосип, дякує Деревіцькому за те, що той навчив його грамоти, допоміг опанувати ремесло. “Тоді у вас за кучера був Онисько, – каже Йосип, – котрого ви присогласили, щоб вчив нас чоботи шить <…> І от я сяк-так шпортаю чоботи і, хоч безземельний, а хліб їм з свого ремества, і не голий, і не босий” [4; т.4, с. 98].

Виступаючи проти насильницького переділу землі, Деревіцький добре розуміє, що насильство призведе до ще більшої біди. У цьому він намагається переконати й односельців, з якими має загалом непогані стосунки. Хоч останні події свідчать про те, що селяни все-таки не зовсім йому довіряють. Вони, наприклад, щиро переконані, що саме пан сповістив станового про мітинг, хоча насправді цього не було. В умовах класового протистояння збуджена юрба схильна радше повірити лавошникові Микишці, який усе це вигадав задля власної користі, а не поміщикові. У зв’язку з цим Деревіцький гірко констатує: “Так виходить, що Микишці більш віри, ніж мені? Ну що ж, я не маю права гніватись на вас за це… Микишка вам свій, а я пан; а коли пан, то й ворог ваш?.. Отака мені честь і шана за 26 год сумежного правдивого життя, за людське поводження з вами, за щире обіходження?” [4; т.4, с.106].

Щось подібне пережив і сам Кропивницький. “Пригадуються деякі щиросерді, безхитрі бесіди й роздуми наших дворових слуг, – згадує син драматурга. – Один з кучерів – Григорій, по-своєму резонно, заспокоював Марка Лукича, кажучи, що йому нічого боятися яких би то там не було неприємностей, тому що відберуть тільки землю й худобу, все ж останнє залишать, не чинячи насильства і лиха. Інший кучер – Матвій зовсім по-дружньому казав, що йому особисто нічого не потрібно, дома у нього все є, а ось один невеличкий хлівець у нас у дворі він уже давно собі приглядів <…> в разі чого, його вже він, безумовно, забере. Нічний сторож Олексій Єремійченко <…> відверто міркував: “А я, як тільки прийдуть вас грабувати, катало об землю, через ліс та й додому” <…> Можливість “грабування” так чи інакше багатьма передбачалась!” [3; 123].

Проте драматург добре розуміє, що “не Стецько, не Грицько грабують, палять і руйнують! Руйнується старий, неможливий устрій життя!” На з’їзді землевласників Куп’янського повіту, скликаного для обговорення заходів проти можливих революційних ексцесів, Кропивницький був на боці тих, хто пропонував застосовувати розумні й людяні заходи щодо розбурханого селянства, а не вдаватися до масових репресій. “Звичайно, при такому розладі, – розмірковує письменник, – з кожної щілини вилазе всяка нечисть; але знищенням або тимчасовим приборканням її справи не вирішиш <…> Добре роби, добре й буде!” [1].

Важливим штрихом до характеристики Деревіцького є також його співчутливе ставлення до тих, хто бере безпосередню участь у революційних подіях. Деревіцький не тільки не осуджує за це свого сина Женю, а, навпаки, почувши про його поранення, сумно зауважує: “Що ж, нехай частка і нашої крові проллється за волю народну” [4; т.4, с.102].

Устами Деревіцького Кропивницький висловлює свої найщиріші думки з приводу подій, що відбувалися в українському селі під час першої російської революції. Слова головного героя п’єси перегукуються з почуттями самого драматурга, який у листі до М. Сумцова (від 26 травня 1905 року), пише: “Ох, господи милостивий, допоможи хоч разочок дихнути повільним повітрям, почути вільний спів “Марсельєзи” [4; т.6, с.503].

До речі, навіть прізвище згаданого персонажа співзвучне з прізвищем автора твору, що також свідчить на користь нашої гіпотези.

Серед “нових людей” у творах Кропивницького чільне місце займають жінки-інтелігентки, що вийшли з самої гущі селянської маси. Цим критеріям багато в чому відповідають такі його героїні, як Тетяна (“Конон Блискавиченко”) й Надежда (“Супротивні течії”), які вже не на словах (як Олеся з однойменної драми самого Кропивницького чи Соня з драми Карпенка-Карого “Хазяїн”), а на ділі працюють на користь свого народу, допомагають йому вирватися з пазурів “темного царства”. Якщо Олеся здебільшого тільки мріє про те, аби бути корисною людям, то Тетяна це робить насправді. Вона досить активно допомагає Кононові та його товаришам в артільних справах, ширить просвіту в селі. Істотне й те, що вона рівноправна зі своїм чоловіком у сімейних стосунках.

Своїм прагненням бути корисною людям схожа на Тетяну Надежда, яка самохіть вчителює в глухому українському селі, де в умовах “влади темряви” панують забобони й невігластво. Та дівчина переборює труднощі, з якими раз у раз стикається на своєму шляху.

Отже, як бачимо, Марко Кропивницький багато в чому вперше, причому не лише в межах національної драматургії, а й української літератури загалом, по-новому розв’язує проблему позитивного героя. Серед виведених у його творах “нових людей” бачимо позитивні образи представників місцевої влади, панівного класу, жінки-інтелігентки. Чимало з тих проблем, які порушив у своїх п’єсах драматург, актуальні й нині.

Література

1. Бич-Лубенський К. Памяти М. Л. Кропивницкого // Утро. – 1910. – 21 апр.
2. Йосипенко М. Марко Лукич Кропивницький. – К., 1958.
3. Кропивницький В. М. Із сімейної хроніки Марка Кропивницького: (Спогади про батька). – К.,1968.
4. Кропивницький М. Твори в 6-ти т. – К., 1958 –1960.
5. Куриленко Й. Класик української драматургії // Марко Лукич Кропивницький. Зб. статей, спогадів і матеріалів. – К., 1955.
6. Новиков А. Образ народного заступника в українській драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005. – № 4.
7. Рулін П. Життя і творчість М. Л. Кропивницького // Кропивницький М. Твори. – К., 1929. – Т.1.